Видавництво Віхола розширює жанрові горизонти й розпочинає передпродаж на горор «Воно гризе» за авторством режисера і сценариста Олега Соколовського.
Він не пам’ятає, ким був до того, як опинився в готельному номері сам на сам із потворою. Не пригадує, як потрапив сюди. Телефона немає, зброї теж, вікна неможливо розбити, а двері сковані ланцюгами. Навіть крик не виходить за межі цього дивного приміщення.
Поранений і зболений, він має вижити в химерному світі, де в темряві чатує пазуристе й ікласте Оте, а безпека залежить від тьмяного світла вуличних ліхтарів за вікном. Страшна злива посилюється. Чи справді він єдина людина в цьому готелі? І чи вдасться йому пригадати бодай щось зі свого справжнього життя, перш ніж світло остаточно згасне й Оте прийде за ним?
Передзамовити роман можна на сайті Віхоли. Очікується на початку лютого 2026 року.
Видавництво радить роман тим, хто шукає напружені, камерні історії жаху й психологічного трилеру, де страх вибудовується через атмосферу, ізоляцію та внутрішню напругу.
Шкрябання за вхідними дверима посилилося. Щось металеве лунко вдарилося об підлогу й затихло.
Мене охопила паніка. Я не знав, куди кидатися і що робити. Вискочив у вітальню. Вода каскадами стікала по склу. Щільні потоки хвилями стікали вниз, тож видимість була нульова.
Не переймаючись через уламки на підлозі, я підійшов до вікна. Будинок навпроти було майже не видно — лише розмиті помаранчеві цятки ліхтарів з того боку нагадували, що світ поза склом досі існує. Але вікон того будинку і тамтешніх спостерігачів я вже не бачив. Збагнувши, що нічого не вдію з вікном, знову розвернувся до вітальні. В очі впала тонка темна смужка під вхідними дверима. Щілина завширшки не більш ніж півтора-два сантиметри, зяяла темрявою, що просочувалася в номер із коридору.
Я став на коліна біля дверей та не без зусиль протиснув у щілину вказівний палець правиці. З’явилася надія, що зможу просунути під двері якийсь важіль і зрештою зняти їх із петель. Та варто було брати важіль одразу. Різкий біль пронизав кінцівку. Обпекло холодом. Я висмикнув руку. Палець, на щастя, не застряг, але щось темне ковзнуло по шкірі. Я рвучко розвернувся до вікна й підніс долоню ближче до обличчя.
Вказівному пальцю бракувало верхньої фаланги. Замість неї — рівний зріз, немов від циркулярної пилки. Я майже не відчував болю, але інстинктивно затиснув обрубок, бо кров вихлюпувалась на долоню.
